Нічого не бачу, нічого не чую

5
Поширень
Pinterest Google+

Байдужість – вона жахливо викручується. Диявольськи пронизлива. Будьте насторожі!
Вона спритна і підступна. Ховається в кожному темному кутку, в кожній дірі. Вона атакує безперестанку. Старі й молоді, багаті й бідні – всі стають її здобиччю. Вона легко проникає у життя будь-кого і майже ніколи не промахується.

А яка вона лукава! Ніколи не знаєш, звідки нападе. Вона вже охопила вас щупальцями, а ви навіть не помічаєте її. Але наслідки її смертельних укусів видно всім: позбавлені життя обличчя, охололі серця, сплячі уми, порожні життя. І у всіх позаду – море сліз і розбитих мрій!

Що ж це за спритниця? Жадібність? Пожадливість? Себелюбство? – Ні. Хоч всі ці пастки також смертельні. Я говорю про пекельну зміюку – байдужість. Ми живемо у світі, який вражений байдужістю.

У нас немає інтересу до життя. Багато людей втратили радість життя вже в 17 років, волочать жалюгідне, сіре існування. «Захоплюватися? Чим? Життя складається з роботи й вихідних! І все!»

Іноді здається, що всі навколо осліпли. Це схоже на потік автомобілів, які один за одним падають зі скелі. І жоден не робить спроб повернути вбік.

Ми байдужі до смерті. Скорботні маски на обличчях під час похоронів. Плач при прощальній промові. А через кілька годин регіт біля телевізора від жартів чергового коміка. Суспільство пропонує: «Єдиний спосіб подолати страх смерті – це прийняти її неминучість. Не думайте про неї – просто забудьте, інакше вас засмокче туга. Заплющіть очі. Прикрийте долонями вуха. Не намагайтеся знайти всьому пояснення». І вас охоплює байдужість.
Ми байдужі до Бога. Прихожани заповнюють церкви і бубонять псалми в потилиці один одному. Спілкування стає формальним. Один, два, три рази в тиждень люди ставлять собі галочку, заходячи в церкву, виконують ритуали і йдуть геть. Сумління приспане. Бог ображений.

Невже ми такі наївні, що думаємо, ніби Богові потрібна наша поява в якомусь приміщенні? Невже настільки неосвічені, що намагаємося тримати Бога в прихованому місці, «дістаючи» Його тоді, коли потрібно, а потім «засовуємо» назад?

Нас не хвилює, для чого живемо. Людина народжується, навчається, закохується, розчаровується, працює, одружується, народжує дітей, вирощує їх, бачить навколо смерть, плаче, волає, сміється, п’є, їсть, палить, досягає кар’єрних висот, падає вниз, виходить на пенсію, помирає і не запитує: «Навіщо я живу?»

Або навіть гірше. Запитує, але задовольняється безвідповідальністю. Історія повна людей, які так і не зрозуміли, навіщо жили. Посередність стала нормою. Офіси пофарбовані в мишиний колір нудьги. Там панує похмура одноманітність. Але чи хто-небудь проти цього виступає, протестує проти омертвілості, запитує: «Навіщо?»
Іноді мені хочеться стати на вулиці і волати: «Хоч кому-небудь цікаво дізнатися навіщо? Навіщо одинокість вечорами, розбиті серця? Для чого сім’ї, які розпалися, покинуті діти?» Але я не кричу, лише стою, запхавши руки в кишені, і спостерігаю, не розумію.

Більше про байдужість:

Вкрадені відповіді – не найпідступніша пастка сатани. Він краде у нас бажання ставити запитання. Це страшніше!

У чому різниця між спокоєм і байдужістю? Що є джерелом байдужості? Як її позбутися?

Читайте головні новини “Слово про Слово” в соціальних мережах Facebook і Twitter

 

Телеграм Слово про Слово

Читайте нас в Телеграм

Макс Лукадо

Попередня стаття

Хвороби Венери, або прокляття сучасного світу

Наступна стаття

Про любов в подружжі

Немає коментарів

Напишіть коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *