Град Божий

0
Поширень
Pinterest Google+

– Віра!
– Майна!
– Харош!
Ці слова на будмайданчику у стройбаті, як і матюки, – з ранку до вечора. Матюкаються ж усі, крім Христосика. Ніхто й не пам’ятає, як його звати, – Христосик та й Христосик. Хто в чомусь винен? – Христосик. Кого куди послати? – Христосика! Усі на перекур, – а Христосик – вкалуй.

Бувало, спитають для сміху:
– Ану-ка, Хрістосік, расскажи нам чє-ньть із Бібліі.
Той попервах було й казав:
– Вот ми строім воєнний ґарадок. А прідьот врємя – і всє ґарада в мірє рассиплются в прах. Да і храми рассиплются. А на Нєбє – Божий град, єво-то і надо строіть. Сказано в Пісаніі: каждий, кто вєруєт, – ето живой камєшєк тово храма, что во векі вєков.

Говорить – а ті лише регочуться. То згодом став одмовчуватися: що метати бісер перед свинями? Відійде та й молиться собі подумки, бо тихенько не дають: як запримітили було, що молиться, то тільки й чути – «подай то», «подай ето», «да побистрєє, што ти там копаєшься!». Як же стали помічати, що почав молитися мовчки, то й тоді спокою не давали, тож мусив говорити з Господом, сидячи з ними, неподалік, на перекурі.

Бо ж бували дні, що переважно перекурювали. Немає розчину, нема цегли, цвяхів катма, струму не стало, того бракує, сього… То вже всі анекдоти на світі розкажуть, у карти награються. Ну а Христосик хоч намолиться.

Сьогодні треба наздогнати план. Кілька днів працювали «спустя рукава», тепер же треба наздогнати. Аврал! Під кінець місяця повинні ж відрапортувати начальству про виконання плану, та й саме начальство має звичку нагрянути десь ближче до кінця місяця, обов’язково чуба нам’яти, навіть якщо все йде нормально. А чим цього разу відрапортувати, що показати? Аврал!

Заметушилися, забігали, закричали, заматюжилися не триповерховими, а цілими хмарочосами! А поміж тим, що «для связкі слов», раз-по-раз чути:
– Віра! Віра!
«Була б наша віра хоч би такою, як цей кран», – промайнуло в думці Христосику.
Та часу на думання нема:
– Давай, братва, побистрєє. Да побольше, побольше кладітє.
– Так не видержит же, товаріщ старшина… – цього разу хтось всмілився засумніватись.
– Видержит, ні хрєна нє будєт, хрєн с нім. Хрістосік, побольше ложи! Віра!

Більше про віру в Бога:

Важконавантажений піддон із цеглою, жалібно скрипнувши, поволеньки пішов угору. Троси, натягнуті, мов струни, здавалося, аж бриніли. Помалу, помалу, потихеньку. Поскрипував, наче нарікаючи на нещасливу долю, та все ж угору, вгору.

– Пошло, пошло. Говоріл же, ні чєрта не будєт, – трохи не пошепки промовив старшина, ніби гучним словом боявся різонути по тросах.

Усією бригадою вони стояли під краном і наче заворожені дивилися, як поволеньки пливе у вишину перевантажений піддон. Закинувши голови, стояли й дивилися. Піддон їм займав трохи не всеньке небо.

Та раптом те небо зірвалося і стрімко рушилося на них! Грюкіт піддона, що обірвався, крики солдатиків і гуркіт розсипаної цегли злилися водно!!!

Христосик підвівся, обтрусився, оглянув себе – і зчудовано подивився довкруж. І товариш старшина, і кожен із їхньої бригади лежали навсібіч, побиті, поранені, покалічені злощасним піддоном.
Мерщій узявся витягати співслуживців із-під уламків, бо ж один-єдиний зі взводу залишився неушкодженим.

Віктор Гребенюк

Попередня стаття

«У мене є мрія» – Мартін Лютер Кінг

Наступна стаття

Церква у суспільстві: погляд із висоти 18-ти сторіч

Немає коментарів

Напишіть коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *