Джон Толкін і дар смерті

3
Поширень
Pinterest Google+

Неминучість смерті – даність, з якою всім доводиться мати справу, як би того не хотілося. З моменту гріхопадіння саме поняття «життя» стає відносним, оскільки життя перетворюється в процес тимчасово триваючого виживання або, ще точніше, вмирання, яке відкладається на деякий час. Як у класичній комп’ютерній грі Тетріс, виграти неможливо – можна лише відтягнути програш. Людині може вдатися уберегтися від хвороб і нещасних випадків, але смерті вона все одно уникнути не зможе.

Генетичний механізм природного вмирання більш-менш зрозумілий. У наших хромосом є кінцеві ділянки, нездатні до з’єднання з іншими хромосомами. Вони називаються «теломери» – від грецьких слів «телос» (кінець) і «мерос» (частина) і виконують в хромосомах захисну функцію. Але ДНК-полімераза нездатна синтезувати копію ДНК з самого кінця, внаслідок чого теломери коротшають при кожному циклі ділення клітини. В результаті максимально можливе число поділів клітини виявляється обмеженим довжиною теломера. Коли воно вичерпується, – «game over», процес припиняється. Ми всі «поставлені на лічильник» від самого початку формування нашого організму.

Цікаво, що стовбурові клітини здатні ділитися необмежено довго. У них при кожному діленні теломерні послідовності подовжуються завдяки особливому ферменту – теломерази. Мабуть, до гріхопадіння подібний механізм діяв і в спеціалізованих клітинах органів і тканин. Але домогтися такого результату в організмах вченим не вдається.

Біблії чужі платоновско-гностичні уявлення про смерть як «звільнення душі від тіла». Смерть – це кінець. Це припинення буття, яке відновлюється лише при воскресінні: «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся.» (Буття 3:19). Надією Ізраїлю була віра не в «життя після смерті», а в Спасителя і в воскресіння мертвих. Тому-то і турбота про померлого в Ізраїлі полягала не в пишних проводах його «в інший світ», а в тому, «щоб ім’я його не стерлося в Ізраїлі». У цьому – основа левіратного шлюбу (Второзаконня 25: 5,6).

Ім’я для євреїв було знаком приналежності Богу і Його народу, частиною священного Завіту. Тому вкрай важливо було збереження імені в нащадках – це служило як би запорукою обітниць: «Ради раба Мого Якова й ради вибранця Мого Ізраїля, і кличу тебе твоїм іменням, тебе називаю, хоч ти не знаєш Мене. » (Ісая 45: 4). У народі Божому поняття потомства було пов’язано з подоланням смерті.

Таємниці, що не піддаються раціональному розумінні, буває простіше зрозуміти за допомогою притч і алегорій. Таке ставлення до смерті вражаюче продемонстровано в епічному творі Толкіна «Володар кілець». Різні істоти, представлені в трилогії, по-різному ставляться до життя. Зокрема, ельфи безсмертні, і тому їм властива апатія до всього, що може трапитися. Спогади для них важать більше, ніж те, що відбувається. За своєю природою вони мало схильні до жертовності, без якої не може бути справжньої любові.

З іншого боку, люди у Толкіна смертні, але гординя змушує їх постійно боротися з власною смертністю. Вони прагнуть увічнити своє ім’я в великих справах і досягненнях. Але все марно – життя минулим відбирає у них і сьогодення, і майбутнє:

«Смерть завжди стояла у нас перед очима: нуменорці, як і в ті далекі часи, коли вони втратили своє давнє королівство, жадали вічного життя, в якому все перебувало б незмінним. Могили королів були пишніші, ніж будинки живих, і Володарі з більшою урочистістю вимовляли імена предків, записані в старих свитках, ніж імена своїх синів »(тут і далі пер. Валерій Каррік, Марія Каменкович).

Представники інших рас Середзем’я мають більш тривале життя, ніж люди, і їхнє ставлення до всього займає середнє положення між людським і ельфовським.

Зовсім особливе місце в епосі відведено хоббітам. Хто такі хоббіти, і звідки вони взялися в трилогії не повідомляється. Відомо лише, що вони якимось чином приходяться найближчими родичами людей, і навіть розмовляють на людській мові, хоч і дещо перекрученій. Однак багато в чому хоббіти відмінні від людей. І одним з важливих відмінностей є те, що вони, будучи вільними від марнославства, приймають життя і смерть просто як даність і насолоджуються простими радощами життя:

«Хоббіти сміялися, їли і пили часто і собі на втіху, оскільки завжди цінували добрий жарт, а за стіл сідати мали звичай шість разів на день (якщо, зрозуміло, було що на цей стіл поставити!). Вони любили приймати гостей, вміли весело провести час в компанії і обожнювали подарунки, підносячи їх усім серцем і приймаючи з незмінним захопленням».

Сім’ї у хоббітів, як правило, дуже великі (холостяк Більбо – рідкісний виняток) і дітей у них багато. На відміну від людей, предметом їх гордості є недосягнення предків, а успіхи нащадків. Хоббіти живуть не заради минулого, а заради майбутнього. Вони долають власну смертність в своїх дітях. У підсумку, і ставляться до них всі, як до дітей. Це дає можливість бачити в них аналогію з послідовниками Христа, яким Учитель заповідав бути як діти (Від Матвія 18: 3,4). І тільки хоббіти виявляються здатними встояти перед чарами Кільця Всевладдя, яке дає безсмертя, але, як з’ясовується, поневолює свого господаря.

Але хоббіти – хоббітами, а люди – людьми. Найбільш драматичною сюжетною лінією трилогії з точки зору підходу до смерті є відносини людини Арагорна і ельфійської принцеси Арвен. Заради їхнього кохання Арвен відмовляється від безсмертя, і з часом постає перед лицем неминучого – смерті свого коханого. Біля смертного одра він просить її покаятися у своєму рішенні і повернутися до ельфів, знову здобувши безсмертя:

– Я не стану говорити тобі слів розради, бо до тих пір, поки ми залишаємося в колах цього світу, розради нам не дано. Перед тобою останній вибір. Покайся у своєму рішенні, піди в Гавань і віднеси з собою на Захід пам’ять про дні, які ми провели разом; пам’ять ця буде вічно жива, але залишиться лише пам’яттю. Інакше тобі доведеться змиритися і прийняти Людський Жереб.

– О ні, коханий пан мій, – відповідала вона. – Вибір зроблений давно. Та й немає в Гавані корабля, який відвіз би мене за Море. Я повинна прийняти Людський Жереб, хочу я того чи ні. Я понесу втрату і зійду в мовчання. Але ось що скажу я тобі, про Короля нуменорців: лише тепер зрозуміла я історію людей і їх гріхопадіння. Я зневажала їх, вважала схибленими дурнями, але тепер, під кінець, я шкодую їх. Бо якщо, по слову Елдар, смерть і справді не що інше, як дар Єдиного племені людському, то дар цей сповнений гіркоти, і прийняти його важко.

– Так може здатися на перший погляд, – відповів Арагорн. – вистоємо ж в останньому випробуванні, бо в колишні часи ми встояли, відкинувши Тьму і спокуси Кільця. Наш відхід сповнений скорботи, але немає в ньому відчаю. Бо ми не навічно прив’язані до цього світу, і за його межами є щось більше, ніж пам’ять. Прощай же!»

В даному діалозі Толкін посилається на небуття між смертю («Людським жеребом» – the Doom of Men) і тим, що він алегорично називає «щось більше, ніж пам’ять», як на втрату і мовчання (the loss and the silence). Це породжує прямі біблійні асоціації:

«Хіба милість Твоя буде в гробі звіщатись, а вірність Твоя в аввадоні? Чи познається в темряві чудо Твоє, а в краю забуття справедливість Твоя? Та я кличу до Тебе, о Господи, і вранці молитва моя Тебе випереджує…?» (Псалми 87: 11-13).

Пізнавши ціну жертовної любові, принцеса ельфів знову відмовляється від безсмертя, навіть втративши кохану людину, заради якої вона залишила безсмертя спочатку. Але є в словах Арвен щось, що на перший погляд здається ще більш парадоксальним. Смерть в них згадується як «дар Єдиного племені людському». І в цьому припущенні міститься вельми глибокий сенс. Так, смерть – найбільше прокляття, що спіткало людство в результаті гріхопадіння. Але навіть з неї Господь витягує благословення. У занепалому світі Бог творить добро зі зла, бо більше творити його тут нема з чого! Гріх породжує смерть. Але Бог використовує смерть як зброю проти неї ж самої. В результаті навіть смерть виявляється проявом благодаті: в світі гріха і страждань людей, будь він безсмертний, прирікався б на нескінченні муки.

Так, смерть – ворог (1 Коринтян 15:26), але і через неї Господь діє, даючи праведникам звільнення: «Праведний умирає, і немає нікого, хто б узяв це до серця, і мужі побожні беруться зо світу, і немає такого, хто б те зрозумів, що від зла забирається праведний з світу!» (Ісая 57: 1). Як казав Максим Сповідник, завершення життя – не смерть, а позбавлення від смерті. А Григорій Богослов вказував, що смертю Бог кладе межу злу «щоб зло не стало безсмертним»: праведник не вічно страждає, нечестивець не вічно торжествує.

Як образно висловився Толкін, «Наш відхід сповнений скорботи, але немає в ньому відчаю. Бо ми не навічно прив’язані до цього світу, і за його межами є щось більше, ніж пам’ять». Через смерть наслідки падіння людини не стають абсолютними. Людина не засуджена до страждань остаточно і назавжди. Призначення ж людини до блаженства вічного життя залишається незмінним.

Нарешті, смертю не тільки обмежується влада смерті над людиною. Смертю перемагається і сама смерть: «А що діти стали спільниками тіла та крови, то й Він став учасником їхнім, щоб смертю знищити того, хто має владу смерти, цебто диявола … Тому Він Посередник Нового Заповіту, щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту, покликані прийняли обітницю вічного спадку» (Євреїв 2:14, 9:15).

«Ніхто не бійся смерті, бо звільнила нас від неї смерть Спасителя». (Іоанн Златоуст). Відповідно до обітниці Протоевангелия, смерть перестає бути прокляттям, втративши свою абсолютну владу над людьми. Вперше це не як пророцтво про майбутнє, а як доконаний факт, звучить при Стрітенні Господньому в словах старця Симеона:

«І ото був в Єрусалимі один чоловік, йому ймення Семен, людина праведна та благочестива, що потіхи чекав для Ізраїля. І Святий Дух був на ньому. І від Духа Святого йому було звіщено смерти не бачити, перше ніж побачить Христа Господнього. І Дух у храм припровадив його. І як внесли Дитину Ісуса батьки, щоб за Нього вчинити звичаєм законним, тоді взяв він на руки Його, хвалу Богу віддав та й промовив: Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром» (Від Луки 2: 25-29).

«Відпускаєш зі миром». Безсмертя було для Семеона тягарем, а смерть – звільненням. Ту ж думку ми знаходимо і в відомому гімні Франциска Ассизького (1182-1226):

«Вся хвала нехай буде Тобі, мій Господь, від сестри Смерті,
Чиїх обіймів нікому з смертних не уникнути.
Горе тим, хто помирає в смертному гріху!
Блаженні ті, кого вона застане за виконанням волі Твоєї!
Друга смерть не заподіє їм шкоди».

Справжнє ж безсмертя людина знаходить в Небесному Єрусалимі: «І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як невіста, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними, і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося… Посеред його вулиці, і по цей бік і по той бік ріки дерево життя, що родить дванадцять раз плоди, кожного місяця приносячи плід свій. А листя дерев на вздоровлення народів» (Об’явлення 21: 1-4, 22: 2).

Більше про смерть і життя:

«Життя ж наше на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа, 21Який перемінить тіло нашого пониження, щоб стало подібне до славного тіла Його, силою, якою Він може і все підкорити Собі.» (Филип’ян 3:20, 21).

По цей бік Божого Царства дар смерті йде рука об руку з даром життя. Але він – одноразовий. Дар ж життя у Христі навіки стоїть.

Читайте головні новини “Слово про Слово” в соціальних мережах Facebook і Twitter

Телеграм Слово про Слово

Читайте нас в Телеграм

Попередня стаття

IKEA звільнила поляка за християнську віру

Наступна стаття

Знайдено мозаїку з зображенням старозаповітного оазису Єлім

1 Коментар

  1. TNTU
    07.07.2019 at 16:22 — Відповіcти

    Досить таки цікава стаття.

Напишіть коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *